Частина I. МУЗИКА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ
Джерела наших знань
Перші згадки про музику давніх китайців сягають IV–III тис. до н. е. — це рівень легенд і міфологічних переказів, а не документальних свідчень. Натомість документовані описи ритуальної музики з'являються значно пізніше, у XVI–XI ст. до н. е. Ключовим писемним джерелом є «Книга пісень» («Шицзін») — найдавніша поетична антологія Китаю, що об'єднує близько 300 творів: магічні пісні, оди («да я»), гімни («сун») і пісні царства Чжоу («го фен»). «Шицзін» дає уявлення про всі сторони народного й придворного життя того часу — від землеробських обрядів до дипломатичних церемоній.
Філософське підґрунтя музики
Жодна давня культура не осмислила музику так системно філософськи, як китайська. У конфуціанстві музика розглядалася не просто як мистецтво, а як інструмент державного управління і морального виховання: правильно організована музика гармонізує суспільство, неправильна — руйнує його. Звідси знаменитий вислів, що прирівнює гармонійну музику до «духмяної квітки доброчесності» — вона виховує характер і зміцнює соціальний порядок так само, як ритуал (лі).
У межах цієї традиції розроблялася космологічна концепція музики — уявлення про те, що звук безпосередньо пов'язаний із будовою космосу. Символічне мислення пронизувало китайську музичну теорію: кожен тон п'ятиступеневого звукоряду (пентатоніки), кожен вид інструмента, кожен музичний жанр співвідносився з певною стихією, стороною світу, порою року, кольором, планетою й навіть щаблем суспільної ієрархії. Ця система відображала переконання, що порушення встановленого звукового ладу може мати не лише естетичні, а й космологічні та політичні наслідки — аж до занепаду держави.
Рисунок 1. Система відповідностей «у-сін» — п'ять стихій у давньокитайській музичній символіці (авторська реконструкція за джерелами)
Інші філософські школи пропонували інші акценти. Даосизм бачив у музиці засіб природного, спонтанного вираження психоемоційних станів людини, її злиття з природним ритмом буття, без надмірної регламентації. Буддизм, що прийшов до Китаю пізніше, підкреслював медитативний, духовний вимір музики — як шлях до внутрішнього самозаглиблення.
Показово, що в китайській традиції поняття «юе» (樂) було значно ширшим за сучасне «музика»: воно охоплювало також танець, поезію та інші мистецтва, об'єднані уявленням про гармонійну, «прекрасну» організацію буття.
Пентатоніка та музична система
Основою давньокитайського звукоряду вважається пентатоніка — п'ятиступенева гама без напівтонів, ступені якої мали власні назви: гун, шан, цзюе, чжи, юй (умовний європейський відповідник — до, ре, мі, соль, ля).
Приблизно у V–III ст. до н. е. до п'ятиступеневого звукоряду додали два допоміжні тони, унаслідок чого утворилася семиступенева гама, близька за структурою до європейського лідійського ладу.
За доби Конфуція (бл. 551–479 рр. до н. е.) під впливом його вчення склалася розвинена система придворних церемоніалів із чітко регламентованими послідовностями вокальних та інструментальних творів. Звучання церемоніальних оркестрів мало точно відповідати встановленій висотній шкалі: будь-яке відхилення тлумачили як порушення космічного порядку.
Щодо писемної фіксації музики, то власне нотації, яку можна було б однозначно розшифрувати, у найдавніший період ще не існувало. Дослідники говорять радше про ранні форми запису — своєрідні піктографічні позначення, що фіксували не стільки конкретну мелодію, скільки загальну структуру обряду.
Музичний інструментарій
Давньокитайський інструментарій традиційно поділяють на чотири групи за принципом звуковидобування:
Струнні щипкові:
- сє — цитра з 25 струнами;
- чжен — родина цитр із 13–16 струнами;
- цінь — семиструнна цитра, один із найшанованіших інструментів у конфуціанській традиції, пов'язаний з образом ученого-мудреця;
- піпа — чотириструнна лютня грушоподібної форми.
Струнні смичкові:
- ерху — двострунний смичковий інструмент, що виконує в китайському оркестрі функцію, подібну до європейської скрипки;
- сиху — чотириструнний різновид того ж сімейства.
Духові:
- поздовжні флейти сяо;
- поперечні флейти ді та чи;
- сона — інструмент язичкового типу, близький родич гобоя.
Ударні:
- бронзові дзвони й дзвіночки (окремо шановані як церемоніальні інструменти);
- барабани різних розмірів і форм, обтягнуті шкірою;
- калаталки, тріскачки та інші ідіофони, що використовувались у ритуальних оркестрах.
Особливо показова символіка відповідностей інструментів і стихій: бронзові дзвони пов'язувалися із заходом, осінню й почуттям радості; шовкові струни цитр — із півднем, літом і ясністю; бамбукові флейти — зі сходом, весною й образом грому; шкіряні барабани — з північчю, зимою і водою.
Значення для світової культури
Китайська музична теорія, попри її специфічно національний характер, вплинула на музичні системи сусідніх країн Східної та Південно-Східної Азії — Кореї, Японії, В'єтнаму, де пентатонічні звукоряди й певні типи інструментів набули власного розвитку.
У самому Китаї закладені у давнину принципи символічного мислення про музику проіснували, з певними трансформаціями, аж до нового часу — саме на цьому ґрунті наприкінці XVIII століття виникло одне з найвідоміших явищ китайського традиційного театру — Пекінська опера.
Частина II. ПЕКІНСЬКА ОПЕРА — СИНТЕЗ МУЗИКИ, СЛОВА Й РУХУ
Народження жанру
Пекінську оперу нерідко називають «оперою Сходу». Вона є однією з найвідоміших форм традиційного китайського музичного театру та важливою складовою культурної спадщини Китаю, хоча за історичними мірками це відносно молоде явище: жанру трохи більше 200 років.
Умовною датою народження вважається 1790 рік. З нагоди святкування 80-річного ювілею імператора Цяньлуна до Пекіна з провінції Аньхой прибула театральна трупа «Саньцін» («Три святкування»). Виступ мав такий успіх, що слідом прибули ще три аньхойські трупи, і всі чотири згодом увійшли в історію як «чотири великі аньхойські трупи». Саме вони понад століття визначали обличчя пекінського театру. За підрахунками дослідників, які спираються на цинські архіви, у святкуваннях того ювілею взяли участь тисячі акторів з різних регіонів імперії — масштаб події був справді загальнодержавним.
Формування жанру не завершилося одномоментно: приблизно з 1828 року до аньхойських труп долучилися виконавці з провінції Хубей, і саме злиття аньхойської та хубейської виконавських традицій — разом із елементами вже усталеної на той час куньцюйської опери та місцевих пекінських наспівів — привело до остаточного оформлення Пекінської опери приблизно до 1845 року. Так виник самостійний жанр «цзінцзюй» («столична драма»), що ввібрав найкраще з регіональних театральних шкіл і невдовзі підніс себе над іншими місцевими жанрами, набувши загальнокитайського визнання.
Рисунок 2. Хронологія становлення Пекінської опери
Синтетична природа жанру
Пекінська опера — це синтетичне сценічне мистецтво, що поєднує спів, декламацію, пантоміму, танець та бойову акробатику в єдиному видовищі. Сюжети традиційно поділяють на дві великі групи: вень («цивільні» драми) — про кохання, сімейні стосунки, палацові інтриги, та у («військові» драми) — про війни, подвиги полководців, що вирізняються ефектними акробатичними й фехтувальними сценами.
Окремого мистецтва набув грим персонажів, що функціонує як своєрідна візуальна мова: колір і малюнок на обличчі актора одразу повідомляють глядачеві про характер героя.
Рисунок 3. Символіка кольору грима («ляньпу») у Пекінській опері
Варто уточнити щодо перших виконавців: у ранній період усі ролі, включно з жіночими, виконували чоловіки — жінки на сцені Пекінської опери з'явилися лише в останній третині XIX століття, а офіційне визнання жіночого виконавства прийшло ще пізніше.
Золоті періоди та славетні школи
Дослідники традиційно виділяють кінець XVIII століття як час первинного становлення жанру, коли Пекінська опера здобула популярність не лише серед простолюду, а й при імператорському дворі — вищі верстви суспільства охоче відвідували вистави, а двір забезпечував трупам розкішні костюми, грим і декорації.
Другим періодом розквіту вважають 20–40-і роки XX століття, коли сформувалися кілька впливових акторських шкіл, кожна із власною виконавською манерою, переважно у виконанні жіночих амплуа («дань»):
- школа Мей (Мей Ланьфан, 1894–1961);
- школа Чен (Чен Яньцю, 1904–1958);
- школа Сюнь (Сюнь Хойшен, 1900–1968);
- школа Шан (Шан Сяоюнь, 1900–1975).
Найвідомішим із них став Мей Ланьфан — саме він уперше познайомив із мистецтвом Пекінської опери широку міжнародну публіку. Виступи майстра в Японії (1919), гастролі в США (1930), що отримали теплий прийом як у пересічних глядачів, так і серед діячів американського мистецтва й науки, і помітно вплинули на розвиток світового оперного та драматичного мистецтва, зробили Мей Ланьфана постаттю світового масштабу. Його віртуозне виконання жіночих ролей стало візитівкою жанру й наблизило давню театральну традицію Китаю до сучасної глядацької культури.
Сучасне життя жанру
У добу реформ і відкритості Пекінська опера як цінна культурна спадщина отримала суттєву державну підтримку. Сьогодні вистави регулярно проходять у спеціалізованих театрах Пекіна, а конкурси й фестивалі приваблюють шанувальників жанру з усього світу. Пекінська опера й донині відіграє помітну роль у культурному діалозі Китаю з іншими країнами, залишаючись одним із найвпізнаваніших символів китайської традиційної культури за кордоном.
Рекомендована література
- Confucius Institute at the University of Southern California — офіційні описові матеріали з історії китайської музики та театру.
- Picken L. Music and Musical Instruments // The Legacy of China. — Oxford, 1964.
- Thrasher A. R. Chinese Musical Instruments. — Oxford University Press, 2000.
- Lau F. Music in China: Experiencing Music, Expressing Culture. — Oxford University Press, 2007.
- Mackerras C. The Rise of the Peking Opera, 1770–1870: Social Aspects of the Theatre in Manchu China. — Oxford, 1972.
- Goldstein J. Drama Kings: Players and Publics in the Re-creation of Peking Opera, 1870–1937. — University of California Press, 2007.
- Encyclopaedia Britannica, статті «Jingxi (Peking Opera)», «Chinese music». https://www.britannica.com/art/Jingxi
- A Brief History of Peking Opera — Culture Trip. https://theculturetrip.com/asia/china/articles/a-brief-history-of-peking-opera
- The origins of Peking Opera — The China Project. https://thechinaproject.com/2022/09/28/the-origins-of-peking-opera/
- Peking Opera — official overview, Beijing Municipal Government. https://english.beijing.gov.cn/beijinginfo/culture/202005/t20200511_1894129.html