ЯК СКЛАЛАСЯ СУЧАСНА КЛАСИФІКАЦІЯ
У ранній вокальній практиці розрізняли небагато голосів: два чоловічі і два жіночі. Ця проста схема живе в хоровому співі й дотепер: сопрано та альти, тенори та баси. Хормейстеру вона зручна, бо хор оперує не індивідуальностями, а голосовими групами.
У міру ускладнення оперного репертуару, зростання розмірів залів і оркестрів, а також розвитку сольного виконавства, класифікація почала дробитися. Спершу між крайніми чоловічими голосами виокремився баритон, далі диференціація торкнулася кожної групи. Так виникли характеристики за легкістю, силою і характером звучання: колоратурні, ліричні, драматичні та проміжні різновиди. У німецькомовних театрах склалася система фахів (нім. Fach) — розподіл голосів за типами партій, який використовують і сьогодні.
Важливо розуміти: жодна класифікація не охоплює всього розмаїття голосів, які зустрічаються в природі. Є голоси з проміжним, «розмитим» характером. Такі голоси частіше трапляються на початку навчання. В ході постановки вони зазвичай розвиваються в той чи інший бік, але інколи так і лишаються проміжними. Тому класифікація — це інструмент орієнтації, а не вирок.
П'ЯТЬ КРИТЕРІЇВ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПУ ГОЛОСУ
Провідні авторитети вокальної педагогіки (Р. Міллер, В. Веннард, Дж. Сундберг) наголошують, що тип голосу не визначається одним показником. Процес типування складається з кількох ознак, які мають підтверджувати одна одну. Розглянемо їх у порядку практичної ваги.
1. Тембр
Тембр — це забарвлення голосу, його «обличчя». Саме на нього педагог зважає насамперед, оскільки діапазон може обманювати, а тембр відображає природну будову голосового апарату та налаштування резонаторів.
Наприклад: колоратурне сопрано звучить легко, прозоро, «дзвінко»; ліричне — тепло, світло, зі срібним відтінком; драматичне — густо, насичено, з темнішою «оксамитовою» основою та міцним низом; мецо-сопрано — темніше, тепліше, з виразним грудним забарвленням у нижній та середній ділянках; контральто — найтемніше та наймасивніше.
Акустична наука пояснює це розподілом енергії у спектрі: чим більше сили зосереджено у верхніх гармоніках, тим «світліше» звучить голос. Утім, у сопрано на високих нотах застосовується інший механізм: резонанси голосового тракту налаштовуються на основну частоту звуку (дослідження Дж. Джоліво, Дж. Сміта і Дж. Вольфа, 2004). Тому тембральну оцінку найнадійніше робити в середній зоні голосу, а не на крайній частині діапазону.
Зверніть увагу, що тембр у початківця ще не сформований: зажим, неправильне дихання чи імітація улюбленої співачки можуть спотворити природне забарвлення. Також, на тембр впливають мовна звичка, акустика приміщення й навіть самопочуття. Тому тембр слід слухати на різних голосних, на різній динаміці та в різні дні.
2. Перехідні ноти (зони пасаджо)
У співі голос працює в декількох регістрових зонах, між якими лежать перехідні ноти — зони, де змінюється координація м’язів гортані й налаштування голосового тракту. В італійській традиції це passaggio. Саме положення цих зон — один із найнадійніших маркерів типу голосу, бо воно залежить від анатомії значно більше, ніж від навченості.
Для сопрано верхніми перехідними нотами вважаються мі², фа² та фа♯² (E5, F5, F♯5). Різні школи й автори подають трохи різні межі (розбіжність у півтона-тон є нормальною). Р. Міллер, наприклад, описує для ліричного сопрано нижню перехідну зону приблизно в районі мі♭¹–фа¹ (E♭4–F4) і верхню приблизно від фа♯² до соль² (F♯5–G5).
Загальна закономірність така: чим легший і вищий голос, тим вище лежать перехідні зони; чим важчий і темніший — тим нижче. У мецо-сопрано і контральто вони зазвичай розташовані на тон–півтора нижче, ніж у сопрано. Часто це до², до♯² та ре², мі♭² (С5, С♯5, D5 E♭5) при переході до головного регістру та мі♭¹, мі¹, фа¹, фа♯¹ (E♭4, E4, F4 F♯4) до грудного. У тенора — мі¹, фа¹ фа♯¹ (E4, F4, F♯4). У баритона — до¹, до♯¹, ре¹, мі♭¹ (С4, С♯4, D4 E♭4). У баса — сі♭, сі, до¹, до♯¹ (B3, H3, С4, С♯4).
На що дивитися на практиці: у якій зоні голос «перемикається»; де з’являється напруга, злам чи втрата тембру; наскільки вільно студент(ка) проходить цю зону на легато і на різній динаміці.
3. Здатність витримувати теситуру
Теситура (від італ. tessitura — «тканина, фактура») — це та частина діапазону, в якій голос почувається зручно і працює довго без утоми. Не слід плутати її з діапазоном: діапазон вимірюють між найнижчою і найвищою нотою, які голос узагалі може видати, тоді як теситура показує, де голос «живе».
Цей критерій зазвичай найпереконливіший. Дві співачки можуть мати однаковий діапазон до¹–до³, але одна легко витримує партію, що постійно тримається в зоні ре²–соль², а друга вже за п’ять хвилин почувається втомленою, «падає» по інтонації, затискається. Це різні типи голосу.
Ознаки того, що теситура репертуару не відповідає голосу: швидка втома і сухість; зниження інтонації наприкінці фраз; відчуття «стиснутого» горла; хрипкість після заняття; втрата вільного верху або, навпаки, з’являється «глухий» низ. Систематичний спів у невластивій голосу теситурі веде до вокальної деградації — тому правильне визначення типу голосу є профілактикою.
Практичний тест: запропонуйте студенту/-ці декілька невеликих творів різної теситури (низьку, середню, високу) однакової складності й зафіксуйте, в якому з них він/вона співає найвільніше, з найкращим тембром і без втоми протягом 15–20 хвилин.
4. Діапазон
Діапазон — це відстань від найнижчого до найвищого звуку, який голос здатний відтворити. У вокальній педагогіці розрізняють повний діапазон і робочий (той, у якому голос звучить якісно, красиво й керовано). Для класифікації значущий саме робочий діапазон.
Діапазон — показовий, але й найбільш оманливий критерій. Одні співачки мають довгий діапазон і при цьому «не вмістилися» в жодну теситуру; інші розвинули верхні ноти завдяки техніці, хоча за природою їхній голос нижчий. Тому діапазон завжди перевіряють за тембром, перехідними нотами і теситурою, а не навпаки.
5. Фактура (тілобудова): шия, гортань, голосові зв’язки
Цей критерій стосується анатомії голосового апарату. Висота голосу залежить від довжини, товщини (маси) і натягу голосових складок (зв’язок): подібно до струн, коротші й тонші складки дають вищі звуки, довші й масивніші — нижчі. У дорослих жінок довжина голосових складок, за даними клінічної літератури (Р. Сатало), становить приблизно 12,5–17,5 мм, у чоловіків — близько 17–25 мм.
З гортанню тісно пов’язані й розміри голосового тракту — труби від складок до губ. Дослідження Ф. Рорса, Д. Мюрбе і Й. Сундберга (2009), проведені на рентгенівських знімках і морфологічних даних співаків, показали тенденцію: у вищих голосів голосовий тракт коротший, у нижчих — довший. Це узгоджується з тим, що вищі голоси загалом мають світліший тембр.
Зовнішні пропорції (довжина й обхват шиї, зріст, будова грудної клітки) — лише допоміжний орієнтир: вони можуть підказати напрям пошуку, але не замінюють діагностики. Ставитися до цього треба як до гіпотези, а не діагнозу:
- обхват шиї залежить від жирової тканини, розвитку м’язів, щитоподібної залози, і лише опосередковано — від розміру гортані;
- у жінок гортань малопомітна ззовні, тому зовнішнього виміру недостатньо;
- кореляція між зовнішніми пропорціями й типом голосу є статистичною тенденцією з багатьма винятками.
Надійно оцінити розмір гортані та стан складок може лише фоніатр (лікар-отоларинголог) за допомогою ларингоскопії або стробоскопії. Тому за сумнівних випадків, при скаргах на голос або хронічній втомі доцільно скерувати студента/-ку на огляд.
Окремо слід пам’ятати про вік. Голос формується поступово, тому висновок для молодого співака чи співачки варто вважати робочим, а не остаточним.
ЯК ПОЄДНУВАТИ КРИТЕРІЇ: РОБОЧИЙ ПРОТОКОЛ ПЕДАГОГА
- Бесіда й спостереження. Вік, голосовий анамнез, скарги.
- Слухання тембру в середній зоні на різних голосних, на піано й мецо-форте.
- Пошук перехідних зон на гамоподібних вправах (висхідні та низхідні п’ятизвуччя й арпеджіо, спів півтонами).
- Вимірювання робочого діапазону: де голос красивий, а де лише «досяжний».
- Тест на теситуру — короткі твори різної висоти.
- Зіставлення ознак. Якщо тембр, перехідні ноти та теситура вказують в одному напрямку, діагноз надійний; якщо суперечать — тип голосу вважається проміжним, і розвиток спостерігають протягом кількох місяців.
- Консультація фоніатра, якщо є сумніви в стані апарату.
Пам’ятайте головне правило: теситура, тембр і перехідні ноти важать більше за одну високу ноту.
ЖІНОЧІ ГОЛОСИ
Орієнтовні діапазони основних типів жіночих голосів у межах робочої ділянки:
Таблиця 1.1 Орієнтовні діапазони жіночих голосів
| Голос | Робочий діапазон | Міжнародна нотація |
|---|---|---|
| Сопрано | до¹ – до³ | C4 – C6 |
| Мецо-сопрано | ля – ля, сі² | A3 – A5/B5 |
| Контральто | мі/фа – фа² | E3/F3 – F5 |
Сопрано
Сопрано — найвищий жіночий голос. У межах сопрано розрізняють п’ять основних різновидів, які утворюють своєрідну шкалу від легкого й рухливого голосу до масивного й потужного.
Колоратурне сопрано. Звучання: Легке, прозоре, «срібне», дуже рухливе. Голос зазвичай не відзначається великою потужністю, зате добре «летить» у зал завдяки чистоті та сфокусованому тону. Діапазон і теситура: До звичайного сопранового діапазону додаються верхні ноти — приблизно кварта-квінта, а в деяких співачок і більше. Верх сягає фа³–соль³ (F6–G6). Теситура висока, а нижній регістр, як правило, менш насичений. Типові партії: Цариця ночі («Чарівна флейта» В. А. Моцарта), Лакме (Л. Деліба), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті), Джільда («Ріґолетто» Дж. Верді), Олімпія («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха). Відомі виконавиці: Амеліта Галлі-Курчі, Тоті даль Монте, Лілі Понс, Мадо Робен, Євгенія Мірошниченко, Наталі Дессе.
Лірико-колоратурне сопрано. Звучання: Голос щільніший і ширший за колоратурний, але зберігає рухливість і здатен виконувати і віртуозні, і виразно ліричні партії. Типові партії: Олімпія («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха), Джільда, Лючія, а також ліричні героїні французького репертуару. Відомі виконавиці: Рената Скотто, Анна Моффо, Беверлі Сіллз, Джоан Сазерленд. (Джоан Сазерленд зазвичай називають драматичним колоратурним сопрано: її голос поєднував великий масштаб із винятковою рухливістю). Слід пам’ятати, що в літературі такі співачки часто потрапляють у суміжні категорії, залежно від періоду кар’єри й репертуару.
Ліричне сопрано. Звучання: Світле, тепле, «срібне»; колоратури вже менше, зате більше повноти й сили. Типові партії: Мімі («Богема» Дж. Пуччіні), Мікаела («Кармен» Ж. Бізе), Паміна («Чарівна флейта» Моцарта), графиня Альмавіва («Весілля Фігаро» Моцарта), Наталка та Оксана в українських музично-драматичних творах. Відомі виконавиці: Мірелла Френі, Кірі Те Канава, Рене Флемінґ, Вікторія де лос Анхелес, Ольга Мікитенко. Люція Попп починала як колоратурне сопрано, згодом перейшла до лірико-колоратурного та ліричного репертуару.
Лірико-драматичне сопрано. Звучання: Широкий ліричний голос зі щільнішим, насиченішим «грудним» забарвленням. Здатний співати і ліричні, і драматичні партії, але не досягає повної міці суто драматичного голосу. Типові партії: Тоска («Тоска» Дж. Пуччіні), Аїда («Аїда» Дж. Верді), Манон Леско («Манон Леско» Дж. Пуччіні). Відомі виконавиці: Оксана Петрусенко, Рената Тебальді, Марія Каллас (у різні періоди кар’єри вона виконувала партії від колоратурних до драматичних, що робить її унікальним випадком).
Драматичне сопрано. Звучання: Голос великої сили, насиченого, темнішого тембру. На низьких нотах нагадує мецо-сопрано, а верх звучить потужно й масивно. Типові партії: Брунгільда («Валькірія» / «Загiбель богiв» Р. Вагнера), Ізольда («Трістан та Ізольда» Р. Вагнера), Турандот («Турандот» Дж. Пуччіні), Леонора («Сила долі» Дж. Верді). Відомі виконавиці: Біргіт Нільсон, Кірстен Флагстад, Людмила Монастирська.
Мецо-сопрано
Мецо-сопрано — жіночий голос темнішого, теплого «грудного» забарвлення з мінімальним робочим діапазоном приблизно від ля малої до ля²–сі² (A3–A5/B5). За характером звучання й рухливістю розрізняють три підвиди: колоратурне, ліричне та драматичне мецо-сопрано.
Колоратурне мецо-сопрано. Звучання: Тепле, густувате забарвлення поєднується з винятковою рухливістю: швидкі пасажі, пробіжки та орнаментика даються голосові легко. Верхня частина діапазону розвинена добре, хоча й відрізняється від прозорого колоратурного сопрано більшою «м’якістю» та темнішою основою. Типові партії: Розіна в «Севільському цирульнику» Дж. Россіні, Попелюшка (Анджеліна) в однойменній опері Россіні, Ізабелла в «Італійці в Алжирі», Арзаче в «Семіраміді». Відомі виконавиці: Чечілія Бартолі, Мерилін Горн, Веселина Казарова, Джойс ДіДонато.
Ліричне мецо-сопрано. Звучання: М’яке, оксамитове, гнучке, з теплими нижніми середніми нотами без надмірної масивності. Голос добре підходить для камерного репертуару й ліричних героїнь, у тому числі ролей, де мецо-сопрано співає партії юнаків.Типові партії: Керубіно («Весілля Фігаро» В. А. Моцарта), Дорабелла («Так чинять усі жінки» В. А. Моцарта), Октавіан («Кавалер троянди» Р. Штрауса), Міньйона («Міньйон» А. Тома), Шарлотта («Вертер» Ж. Массне), Зібель («Фауст» Ш. Гуно). Відомі виконавиці: Тереса Берганса, Фредеріка фон Штаде, Анне Софі фон Оттер, Еліна Гаранча, Сьюзан Грем.
Драматичне мецо-сопрано. Звучання: Потужне, насичене, темне, з міцним грудним регістром і великим динамічним розмахом. Теситура партій часто нижча, але в кульмінаціях голос піднімається до верхніх нот і має звучати переконливо. Типові партії: Амнеріс («Аїда» Дж. Верді), Азучена («Трубадур» Дж. Верді), Еболі («Дон Карлос» Дж. Верді), Даліла («Самсон і Даліла» К. Сен-Санса), Ортруда («Лоенґрін» Р. Вагнера). Партії Кармен («Кармен» Ж. Бізе) може належати як до ліричного, так і до драматичного меццо-сопрано залежно від трактування та природи голосу співачки. Відомі виконавиці: Фіоренца Коссотто, Ебе Стіньяні, Ґрейс Бамбрі, Аґнес Балца, Долора Заджик, Криста Людвіг (у різні періоди кар’єри — ліричні й драматичні партії).
Контральто
Контральто — найнижчий і найрідкісніший жіночий оперний голос, що вирізняється масивним, оксамитовим та насиченим «грудним» тембром на всьому діапазоні. Його робочі ноти охоплюють простір приблизно від мі, фа малої до фа², (E3/F3–F5). Справжнє контральто трапляється вкрай рідко, тому в хорових колективах або в побутовій оперній практиці до цієї групи часто відносять драматичні мецо-сопрано з розвиненим нижнім регістром. Типові партії: Орфей («Орфей і Еврідіка» К. В. Глюка), Ерда («Золото Рейну»/«Зігфрід» Р. Вагнера). Відомі виконавиці: Меріан Андерсон, Кетлін Ферріер, Ева Подлесь, Ернестіна Шуман-Гайнк.
ЧОЛОВІЧІ ГОЛОСИ
У чоловічій групі першим із двох крайніх голосів (тенора й баса) виокремився проміжний голос — баритон. Надалі кожна з трьох груп розділилася на різновиди за тембром, силою та характером партій. Нагадаю, що партії тенора записують у нотах на октаву вище, ніж вони звучать, тому нижче діапазони подано за реальним звучанням.
Таблиця 1.2 Орієнтовні діапазони чоловічих голосів
| Голос | Робочий діапазон | Міжнародна нотація |
|---|---|---|
| Тенор | до малої – до² | C3 – C5 |
| Баритон | ля великої – соль¹ | A2 – G4 |
| Бас | мі, фа великої – фа¹ | E2/F2 – F4 |
Тенор
Тенор — найвищий чоловічий оперний голос. У сучасній практиці розрізняють п’ять його основних різновидів.
Тенор-альтіно. Голос з особливо високими нотами, що звучить прозоро й легко. Як правило, він не відзначається великою силою, але здатний досягати ре²–мі² (D5–E5). Для нього придатні партії високої теситури у творах бельканто та класичному репертуарі. Яскравим прикладом такого рідкісного різновиду є голос Івана Козловського.
Ліричний тенор. Тенор теплого, ніжного, «срібного» тембру, здатний передати всю гаму ліричних почуттів. Партії: Альфредо («Травіата» Дж. Верді), Родольфо («Богема» Дж. Пуччіні), Неморіно («Любовний напій» Г. Доніцетті), дон Оттавіо («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Фауст (Ш. Гуно). Виконавці: Лучано Паваротті, Фріц Вундерліх, Карло Бергонці, Анатолій Солов’яненко.
Характерний тенор. Голос зі своєрідним забарвленням, позбавлений класичної ліричної краси чи драматичного багатства. Призначений для партій другого плану, побутових або комедійних персонажів. Партії: Вашек («Продана наречена» Б. Сметани), Моностатос («Чарівна флейта» В. А. Моцарта), Базіліо («Весілля Фігаро» В. А. Моцарта), Горо («Мадам Баттерфлай» Дж. Пуччіні), Міме («Зіґфрід» Р. Вагнера). Виконавці: Гайнц Цедник, Герхард Штольце.
Лірико-драматичний тенор. Голос, що здатен поєднувати ліричну кантилену з потужними драматичними кульмінаціями. Партії: Каварадоссі («Тоска» Дж. Пуччіні), Рікардо («Бал-маскарад» Дж. Верді), Дон Хосе («Кармен» Ж. Бізе), Радамес («Аїда» Дж. Верді). Виконавці: Беньяміно Джільї, Юссі Б’єрлінг, Пласідо Домінго, Димитар Узунов.
Драматичний тенор. Великий, масивний голос із широким динамічним розмахом, насиченим тембром та потужним «металом» у верхньому регістрі. У німецькій традиції найпотужніші драматичні тенори, які виконують репертуар Р. Вагнера, мають назву Heldentenor (героїчний тенор). Партії: Отелло («Отелло» Дж. Верді), Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло), Трістан («Трістан та Ізольда» Р. Вагнера), Зігфрід («Зігфрід» Р. Вагнера), Самсон («Самсон і Даліла» К. Сен-Санса). Виконавці: Франческо Таманьо, Маріо дель Монако, Франко Кореллі, Джон Вікерс, Рамон Вінея.
Баритон
Баритон — проміжний чоловічий оперний голос між тенором і басом. У сучасній практиці розрізняють три основні різновиди.
Ліричний баритон. Звучить легко, лірично, за характером близький до тенорового тембру, але завжди має типове баритональне забарвлення. Партії: Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Папагено («Чарівна флейта» В. А. Моцарта), Марсель («Богема» Дж. Пуччіні), Вольфрам («Тангейзер» Р. Вагнера). Виконавці: Маттіа Баттістіні, Дітріх Фішер-Діскау, Герман Прей, Томас Гемпсон.
Лірико-драматичний баритон. Поєднує світлий, яскравий тембр із значною силою звуку та здатний однаково переконливо співати як ліричні, так і експресивні партії. Партії: Валентин («Фауст» Ш. Гуно), Ренато («Бал-маскарад» Дж. Верді), Родріго («Дон Карлос» Дж. Верді), Енріко («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті). Виконавці: Ніколає Херля, Дмитро Гнатюк.
Драматичний баритон. Голос темнішого звучання, великої сили, здатний до потужного звучання в середній та верхній частинах діапазону. Партії: Ріголетто («Ріголетто» Дж. Верді), Яго («Отелло» Дж. Верді), Амонасро («Аїда» Дж. Верді), Макбет («Макбет» Дж. Верді), Скарпіа («Тоска» Дж. Пуччіні). Виконавці: Тітта Руффо, Леонард Воррен, Джордж Лондон, Етторе Бастіаніні, П’єро Каппуччіллі.
Бас
Бас — найнижчий і наймогутніший чоловічий голос; його робочий діапазон лежить приблизно від фа великої до фа першої октави. Серед басів розрізняють високий (співучий, кантанте), центральний і низький (профундо), а в хорових колективах окремо виділяють басів-октавистів.
Високий бас (бас-кантанте, або баритональний бас). Голос світлого, яскравого звучання, що нагадує баритоновий тембр. Партії: Мефістофель («Фауст» Ш. Гуно), Лепорелло («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Нілаканта («Лакме» Л. Деліба). Виконавці: Еціо Пінца, Чезаре Сьєпі, Василь Сліпак (український бас-баритон Василь Сліпак відзначався винятково широким діапазоном, що охоплював і контратеноровий репертуар).
Центральний бас. Має насиченіший тембр та ширші можливості в нижньому регістрі. Партії: Філіп II («Дон Карлос»), Рамфіс («Аїда»), Спарафучіле («Ріголетто»), Захарія («Набукко»). Виконавці: Ніколай Гяуров, Борис Христов, Борис Гмиря (за деякими класифікаціями — бас-баритон).
Низький бас (бас-профундо). Особливо густий басовий колорит, коротший верх діапазону, глибокі та потужні низькі ноти. Партії: Осмін («Викрадення із сералю» В. А. Моцарта), Командор («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Зарастро («Чарівна флейта» В. А. Моцарта), Великий Інквізитор («Дон Карлос» Дж. Верді), Спарафучіле («Ріголетто» Дж. Верді). Виконавці: Курт Молль, Матті Сальмінен, Мартті Тальвела, Лучано Нероні.
Баси-октавісти. Особливий, рідкісний тип голосу, що використовується переважно в ансамблевому та хоровому співі (насамперед у слов’янській духовній та світській хоровій традиції). Октавісти здатні опускатися значно нижче від класичного басового діапазону, беручи ноти великої октави та контроктави — інколи аж до фа контроктави (F1), створюючи неймовірний акустичний фундамент для всього хору.
Контратенор
Окремо виділяється контратенор — чоловічий голос, що співає в діапазоні жіночого голосу (приблизно від соль малої і інколи сягають навіть до³, G3–C6) за рахунок філігранного використання фальцетного механізму роботи голосових складок.
Цей тип голосу має давню історію. В англійській церковній та хоровій традиції чоловічий альт існував віддавна, а в XX столітті Альфред Деллер повернув контратенор на оперну й концертну сцену. Для нього, зокрема, Бенджамін Бріттен написав партію Оберона в опері «Сон літньої ночі». Сучасні контратенори також блискуче виконують партії, які в епоху бароко призначалися для кастратів, наприклад, у творах Г. Ф. Генделя (Юлій Цезар в «Юлії Цезарі») та К. В. Глюка (Орфей в «Орфеї і Еврідіці» у першій, віденській редакції). Контратенор — це суто чоловічий тип вокального виконавства, а не кастрація: голос розвивається природним біологічним шляхом, а відповідна голосова координація вишколена й керована.
Відомі виконавці: Альфред Деллер, Пол Ессвуд, Девід Деніелс, Андреас Шоль, Філіп Жарускі, Макс Емануель Ченчич, Якуб Юзеф Орлінський.
У педагогічній практиці робота з контратенором вимагає особливого підходу. Майбутнього співака слід передусім скерувати до фоніатра, щоб переконатися в абсолютно здоровому стані голосових складок, а саме навчання має проходити під керівництвом досвідченого педагога, який досконало знає специфіку та безпеку розвитку фальцетного механізму.
ПРОМІЖНІ ГОЛОСИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ТИПУ ГОЛОСУ
Не всі голоси оперних виконавців легко вкладаються в жорсткі класифікаційні схеми. Досить часто зустрічаються співаки з неясним, перехідним звучанням — наприклад, високі меццо-сопрано, що вокально тяжіють до сопрано, або щільні ліричні тенори зі спінтовим потенціалом. Такі коливання особливо характерні для початкового етапу навчання, коли вокальний апарат ще не сформований. У процесі правильної постановки голосу його категорія зазвичай кристалізується, проте деякі виконавці зберігають свій «проміжний» статус протягом усієї кар'єри.
Історія опери знає чимало прикладів переходів співаків з одного типу голосу до іншого. Серед жінок яскравими прикладами є Ширлі Веррет і Ґрейс Бамбрі, які розпочинали кар'єру як меццо-сопрано, але згодом тріумфально виконували драматичні сопранові партії. Легендарну Джоан Сазерленд ранні педагоги готували як важке вагнерівське драматичне сопрано. Проте її чоловік і наставник, диригент Річард Бонінґ, розгледів приховану гнучкість її апарату й допоміг звільнити феноменальне лірико-драматичне колоратурне звучання світового рівня. Такі історії доводять, що вокальна категорія визначається не лише первинним забарвленням звуку, а й правильним технічним розкриттям природного потенціалу.
Утім, подібні переходи не варто сприймати як загальне правило. Лише одиниці володіють такою технічною майстерністю, яка дозволяє вільно перемикатися між полярними характерами партій. Наприклад, Марія Каллас була унікальним феноменом, здатним у межах одного сезону виконувати партії від ультралегких колоратурних до монументальних драматичних. Такі випадки — рідкісний виняток, який вимагає як щедрих анатомічних даних, так і великої уваги до вокальної техніки. Для більшості ж співаків спроби виконувати невластивий репертуар ведуть до швидкої вокальної деградації та втрати голосу.
Те саме стосується й чоловічих голосів. Видатний болгарський драматичний тенор Димитар Узунов починав свій шлях на сцені як баритон. Великий Пласідо Домінго також розпочав професійну кар’єру в баритоновому регістрі; за його власними спогадами, колір голосу від самого початку був теноровим, проте молодому співакові потрібен був час, щоб технічно опанувати високу тенорову теситуру. Такі титани, як Енріко Карузо, Беньяміно Джільї та Джузеппе ді Стефано за своє життя виконували і ліричний, і драматичний репертуар, проте ця еволюція відбувалася поступово й природно, разом із віковим змужнінням та ущільненням їхніх голосових складок. Ці приклади лише підтверджують правило вокальної педагогіки: запорукою довголіття на оперній сцені є вибір репертуару, що суворо відповідає природі та поточному стану голосу співака.
ТИПОВІ ПОМИЛКИ ПІД ЧАС ВИЗНАЧЕННЯ ТИПУ ГОЛОСУ
Визначення типу голосу — це складний експертний процес, який вимагає від педагога розвиненого вокального слуху та знань з анатомії. У вокальній практиці найчастіше трапляються такі системні помилки:
- Орієнтація виключно на граничні ноти діапазону. Наявність у співака високої чи низької ноти сама по собі не є маркером конкретного голосу.
- Плутанина між природним тембром та технічними дефектами. Наявність вокальних затисків (наприклад, перенапруження гортані або форсоване звукоутворення) здатна повністю спотворити акустичну картину. Штучно затиснутий голос може помилково сприйматися як «легкий» чи «високий», тоді як надмірне глоткове «затемнення» звуку часто маскує легкий ліричний голос під драматичний репертуар.
- Ігнорування факторів вікової еволюції. Анатомо-фізіологічне формування гортані та голосових складок триває довго: у жінок вокальний апарат стабілізується приблизно до 23–25 років, а у чоловіків (особливо низьких голосів) цей процес може тривати до 28 років. Спроби остаточно класифікувати голос у віці 17–20 років і завантажити його важким репертуаром є небезпечними для вокального здоров'я.
- Копіювання кумирів. Співаки-початківці часто підсвідомо імітують манеру, тембр та вокальні прийоми відомих майстрів. Ця психологічна та акустична мімікрія спотворює природну природу голосу, заважаючи педагогу почути його справжнє первинне забарвлення.
- Поспішний вердикт на основі одноразового прослуховування. Перший візит до педагога завжди супроводжується психологічним стресом, який сковує дихання та м'язи артикуляції. Об'єктивна діагностика потребує серії динамічних спостережень у різних акустичних умовах, у різні дні та під час виконання різнопланового матеріалу (від найпростіших розпівок до кантиленних арій).
- Переоцінка зовнішніх антропометричних ознак. Анатомічні особливості (довжина шиї, об'єм грудної клітки, зріст чи форма обличчя) можуть слугувати лише непрямими підказками. Вокальне мистецтво знає безліч винятків, коли високі та кремезні чоловіки володіли легкими ліричними тенорами, а мініатюрні співачки — потужними драматичними голосами. Єдиним надійним критерієм завжди залишається виключно аналіз живого звучання голосу.
Рекомендована література
- Miller R. The Structure of Singing: System and Art in Vocal Technique. New York: Schirmer Books, 1986.
- Miller R. Training Soprano Voices. New York: Oxford University Press, 2000.
- Miller R. Training Tenor Voices. New York: Schirmer Books, 1993.
- Miller R. Securing Baritone, Bass-Baritone, and Bass Voices. New York: Oxford University Press, 2008.
- Vennard W. Singing: The Mechanism and the Technic. New York: Carl Fischer, 1967.
- Sundberg J. The Science of the Singing Voice. DeKalb: Northern Illinois University Press, 1987.
- Titze I. R. Principles of Voice Production. Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1994.
- Sataloff R. T. Professional Voice: The Science and Art of Clinical Care. 4th ed. San Diego: Plural Publishing, 2017.
- Roers F., Mürbe D., Sundberg J. Voice classification and vocal tract of singers: a study of x-ray images and morphology // Journal of the Acoustical Society of America. 2009. Vol. 125, No. 1. P. 503–512.
- Joliveau E., Smith J., Wolfe J. Tuning of vocal tract resonance by sopranos // Nature. 2004. Vol. 427. P. 116.
- Appelman D. R. The Science of Vocal Pedagogy. Bloomington: Indiana University Press, 1967.
- Giles P. The Countertenor. London: Frederick Muller, 1982.
- Grove Music Online (Oxford Music Online): entries for voice types (Soprano, Mezzo-soprano, Contralto, Tenor, Countertenor, Baritone, Bass) and the German Fach system.